Хтозна, чи можна знайти у світі кращий куточок, аніж ті місця, звідки ми родом… Тут нам уперше «повіяло запашним вітром, запроменилося сонячним сяйвом, дихнуло в обличчя теплом зеленої землі», продзвеніло у вухах ластівчиним щебетом і колисковою піснею, залунало з материнських уст соковитою мовою.

Таким місцем для мене, як і для багатьох моїх земляків, стали Керецьки ‒ рідні, святі, найдорожчі, вічні обереги духовності.

У чому ж феномен ідентичності та унікальності цієї дарованої Господом землі Свалявщини?

Керецьки – людське суголосся, що гомонить живим колоритом, рухом, мов безкрає вогнище, яке не втомлюється горіти, бо ж споконвіків насичується працелюбністю.

Керецьки – благословенні свята й нетлінні звичаї, коли все ряхтить від буйнозастілля, де кожен доводить першість на гостинність і виявляє неабияке вміння задобрити всякого, вхожого в дім.

Керецьки – земля, яка народжує й, упевнена, народжуватиме непересічних особистостей, що живуть, а не животіють, що осмислюють, а не думають, що творять, а не роблять.

Пропоную вашій увазі, шановні читачі-добродії, портрет саме такої людини.

Чарівна, неповторна жінка-свято, жінка-метеорит, що яскраво висвічує, безперервно заворожує, спопеляє і знову воскресає для життя, для радості задля Когось.

ЇЇ світла, відкрита усмішка, м’який мелодійний голос, внутрішня гідність і особлива, притаманна талановитим людям, доступність схиляють до порозуміння й щирої відвертості. А ще: вишуканість у жестах, манері триматися, самоповага й тепла увага до всіх, хто її потребує.

Заінтригувала вас, правда? Із великою радістю розкриваю карти-таємниці: гідна представниця «землі лишакії» (так причастив її славнозвісний тамада В. Маровді), її окраса й гордість – Марія Іванівна Дочинець, учитель з великої літери, фахівець «сродної праці», зразок гармонійного єднання високого професіоналізму, глибоких знань і майстерної їх практичної реалізації! Маючи сорокарічний педагогічний стаж, чималий багаж напрацювань, вона й зараз перебуває у постійному пошуку (воістину: «semper tiro») на шляху до освоєння нових освітніх віянь як учитель початкових класів.

Рідко буває так, що людина обирає собі ту професію, яка їй близька. Та це не стосується Марії Іванівни. Вона «мрію цю випещувала змалку, їй віддавалась аж до забуття…», ‒ саме до цього самопосвячення готувалася уперто, достойно, прокладаючи шлях блискучих знань спочатку в рідній «альма-матер», потім – у Мукачівському педучилищі, а згодом – у Дрогобицькому інституті імені Івана Франка. І хоч ненав’язливо вкладали в маленьке дівоче серденько добрі батьки-трудівники інші думки ‒ про благородність професії лікаря (бо ж зможе оздоровити розумна донечка колись їхню старість), та непохитною була її воля, мов криця, любов’ю злеліяна, мов колисанка мамина.

Сходинкою до професійного зросту став 1978 рік. Спочатку в Березниківській, а згодом у Керецьківській десятирічці почалося священнодійство – ліплення маленької особистості. Глибоко усвідомила Марія Іванівна суть педагогічної справи за О. Довженком: «Щоб зворушувати, треба бути зворушеним. Щоб радувати, просвітлювати душевний світ інших, треба нести просвітленість у своєму серці, треба правду життя підносити до рівня серця, а серце нести високо…». Тому легко й упевнено йшла вчителька цим шляхом, вкладаючи у кожну дитину промінчик своєї світлої душі, зігріваючи сердечним теплом, обдаровуючи материнською ласкою й дивовижною турботою. «Моя робота – це вічний неспокій і пошук, це зошити, поезії, це сподівання, мрії, це захоплення, ‒ писала у своєму педагогічному есе М.І. Дочинець, готуючись до найпрестижнішого фахового конкурсу ,,Учитель року”. ‒ Моя робота – це дитячі усмішки, їхні розпростерті обійми, їхні постійні запитання «чому?», це вічна коловерть такого буденного й такого унікального шкільного життя. Для мене щира любов до дітей – найважливіша умова педагогічної праці. Учень – мікрокосмос. Пізнаючи його, я пізнаю й себе, розкриваю свою сутність. …Моя праця – це передусім творчість. Я повинна бути найдосконалішим «ювеліром», адже маю справу із «найкоштовнішим» у світі «матеріалом» – дитячими душами. Тож моя майстерність має бути найвищого ґатунку, а стиль – багатогранним». Саме тому її фахові вміння, педагогічна майстерність й постійна потреба вдосконалення не лишилися непоміченими. У 2004 році вона стала переможцем районного та лауреатом обласного вчительського змагання в номінації «Учитель початкових класів». Та погодьмося, що найсправедливішим і найвимогливішим суддею всіх нас, учителів, є учень. Ніщо не сховається за його прискіпливим поглядом та пильною увагою. Шанує і любить її не одне покоління керецьківсько-березниківських випускників. Тому й обдаровують свою улюблену вчительку Марію Іванівну Дочинець щирими словами-благоговіннями вдячні учні:

Після того, як шкільний поріг подаленів, ми зустрічалися дуже рідко. Та присутність учительки в моєму житті постійна: у тяжінні до справжнього, досконалого, у повазі до людей і самоповазі, у прагненні добротворення (Іван Сенинець, землевпорядник).

ЇЇ просто не можна було не наслідувати. Хотілося якомога довше зберегти в пам’яті сказане вчителькою: воно було суголосне душі; своїм невеликим досвідом ти вже почасти щось пережив, щось так само відчував, але не мав назви власним почуванням, а вона означила їх, знайшла точні слова (Михайло Грига, лікар-стоматолог).

Скільки їх, прекрасних одкровень, подарувала нам ця друга мати, яка на вершинних зразках художніх творів учила мистецтва красиво й гідно жити, а життя ушляхетнювала красивим і гідним Словом (Наталія Круглякова, студентка УжНУ). Воістину: сказано точно, глибоко, вишукано!

Та не лише неспокійно-сонячною вчительською діяльністю багате життя Марії Іванівни. Вона – «права рука шефа», заступник директора з виховної роботи освітнього закладу. І хоч дехто з колег дещо іронічно називає її «паперовим генієм», хочу делікатно поправити: генієм відповідальності, генієм сумлінності, генієм працелюбності – ось як треба називати цю жінку, яка у всьому й завжди на перше місце ставить службову дисциплінованість і порядність. Тому й шанує її надзвичайно директор школи В.В. Андрела, цінуючи високі морально-етичні та виконавські чесноти свого працівника.

Виховна робота закладу, учнівське самоврядування, діяльність класних керівників та класоводів – потужний та неймовірно складний шмат освітньої роботи. Та не для неї. Марія Іванівна послуговується золотим правилом: зробити так, щоб не було соромно, щоб не було прикро перед вихованцями, колегами і, звісно ж, наставниками. Є один із них, кого Марія Іванівна поважає надзвичайно: методист відділу освіти з виховної роботи О.Г. Пилипанинець. На всіх районних засіданнях Оксана Гаврилівна небезпідставно відзначає високу результативність роботи з національно-патріотичного виховання у закладі, першість волонтерської діяльності в районі та успіхи учнівського самоврядування, бо ж духовним натхненником й умілим спрямовувачем виховних справ є вона, наполеглива, цілеспрямована, по-справедливому вимоглива Марія Іванівна.

«Та не хлібом єдиним….», ‒ хочеться продовжити далі й виокремити ще одну грань її довершеного життя – закоханість у мистецтво. Боженько щедро обдарував її музичними талантами: голосом, ніжним та соковитим, умінням грати на інструментах. І не раз зізнається Марія Іванівна, що це її найдорожчі скарби, із яких черпає фізичні й душевні сили, котрим завдячує не одну хвильку тихої радості солодкого умиротворення. Та є ще одна пристрасть, що збуджує кожен нерв, спокій відбирає, цей бальзам животворний, нектар цілющий – поезія. «Моя поезія – це моє життя, ‒ говорить, дивлячись у допитливі дитячі оченята, учителька. ‒ Це моя, з барв веселкових зіткана карпатська земля, без якої неможливо уявити планету. Це мій древній трудолюбивий рід, без якого неможливо уявити людство». І злітають з уст, мов співаночки, ліричні родзинки про неповторно-прекрасні Керецьки, дивовижно-чутливу річку Боржаву, про матусю, добру й лагідну, що навчила світ любити, про мудрого і статечного батька, про людей, вічних трудівників невтомних, про все, все, що яскравим видивом стоїть у пам’яті й ніколи не зітреться.

…Що не кажіть, а життєвий обрій людини завжди, мої уявні співрозмовники, то затягується грозовими хмарами страждань, то очищається від дзвінкої радості. І тоді людині потрібна пристань ‒ тиха, спокійна, надійна, де можна забутися, пожалітися, стати врешті-решт … слабкою жінкою. Марії Іванівні у цьому справді поталанило. Ще навчаючись у педагогічному училищі, вона зустріла Його – безмежно доброго, напрочуд турботливого, надзвичайно порядного – Михайла Дочинця, що на все життя став єдиним, неповторним, найдорожчим. А основне – їхнє спільне сімейне гніздечко він зробив безпечним місцем у бурхливому морі насущних проблем, став яскравим маяком у неспокійних водах освітньо-професійних змін і життєвих незгод. Тому я знаю: вони, найрідніші люди у світі, у День прекрасного ювілею Марії Іванівни подякують одне одному за все, що було, і що буде:

Сивина заплітає чоло.

І приходить тривога у сни,

Та я знаю, щоб там не було, ‒

Твої очі зоріють мені (Н.Ткачук).

Божественне це слово: сім’я! Я б не змогла завершити портрет цієї дивовижної жінки, якби не сказала про інших особистостей із родини Дочинців, для яких Марія Іванівна є тою, що «освітлює життєвий шлях», тою, що закликає горіти ‒ не тліти, тою, у кому вся рідня відчуває щоденну потребу: найдорожчої матусі ‒ для єдиного, талановитого, працьовитого (не перевершити!), мудрого сина Василя та розважливої, ніжної, що подає великі надії у професійному зростанні (і теж педагог!) невістки Наталії; наймилішої на світі бабусі ‒ для красивих і розумних онучечок-сонечок Христинки й Нельки, для яких бабка готова й небо прихилити і зірочку з нього дістати.

А ще (це вже від себе): Марія Іванівна – справжня подруга, що заворожує душевною відкритістю, уважністю, толерантністю. Порадіти за життєві людські перемоги, подати руку допомоги в біді – не обов’язок, а звичайна потреба її великого серця.

Шановна наша, дорога ювілярко! 60 – не привід для печалі, а ще одна сходинка до високої високості, життя – прекрасне, тож, «чи радісно, чи сумно Вам, роки життю не додавайте, життя додайте всім рокам!».

Нехай із чистих небесних джерел ллється Тобі благодать Божа, осяває натхнення і творчість, додаються снага й доброта, віра й процвітання.

З роси і води на довгі літа!

І хай щастить, хай так Тобі щастить,

Щоб ні журинки в долю не закралось,

Щоб навіть в снах Ти ніжно усміхалась,

Бо в цілім світі одна така лиш ТИ.

Лариса Андрела, методист відділу освіти Свалявської РДА, колега, подруга

All news

Comments:

Only authorized users can leave comments.