Батькові уроки!

     До класу зайшов юнак. Всі учні дружньо встали, щоб привітатись із новим учителем. «Ні, ні,− трохи розгублено сказав він,− я не вчитель, а ваш однокласник». І попрямував до останньої парти.

     Моєму батькові, Маровді Михайлу Івановичу, тоді було двадцять п’ять, а його однокласникам – по п’ятнадцять…

      Під час Другої світової він був зв’язківцем. Не раз доводилось тягти проводи через саме пекло бою, не раз дивився він смерті в вічі. Але доля вберегла його. І, сидячи в окопі, одного разу дав собі обіцянку, якщо повернеться живим, обов’язково здобуде вищу освіту.

      Найважче у школі було з опануванням грамоти. І щоб віддячити учительці української мови за додаткові заняття, колов їй дрова, допомагав по господарству.

     Заповітна мрія здійснилась у далекому 1959 році, коли він став студентом історичного факультету Ужгородського державного університету.

   Спочатку- вихователь у санаторії « Човен», а далі – вчитель історії у рідних Керецьках.

     Мій батько не мав за свою працю ніяких звань, високих нагород. Він просто добросовісно виконував свою учительську місію і заслужив у своїх вихованців найвищу оцінку. Його називали «вчителем, що дає міцні знання».

    Мене батько не вчив безпосередньо в школі, але я ніколи не забуду його, так би мовити, «індивідуальних занять».

    Найголовніші уроки – уроки патріотизму. Його любов до України не була, за словами І.Франка, «праздничною одежиною», а була «трудом тяжким, гарячкою невдержимою».

      Коли розпався «союз нерушимий республік радянських», він створює в селі осередок Республіканської партії, очільником якої в державі був Герой України, мученик за свободу рідної землі Левко Лук’яненко.

     Мріяв і працював над створенням у селі української церкви. Знайшов майже півсотні однодумців... 

     Він перший не лише у селі, але й у районі утверджував державну символіку. Коли Україна вже відбулась і її визнали навіть компартійні боси, перший жовто-блакитний прапор над свалявським «білим домом» − це був моїм батьком подарований прапор.

     У батька було Шевченківське органічне несприйняття «старшого руського брата-москаля», зверхність якого багато разів відчував ще на війні. Він із безкомпромісною ненавистю ставився до російського державного шовінізму і попереджав, що від «руських» можна чекати будь-чого. І не дуже здивувався тому, що сталося з Кримом, Сходом України. Причому чітко накреслив і печальні перспективи цих регіонів.

      Я часто був не просто вражений, але й шокований батьковими прогнозами, що майже завжди збувалися. І це стосувалося не лише політичних подій, але й тих, хто очолював установи й організації в районі, рідному селі.

    А педагогам завжди жилося нелегко. Поряд із ним учителювала й наша мама. В сім’ї виростали три сини, яких треба було одягти, прогодувати, навчати. І ця ремінісценція з Довженка воістину стосується моїх батьків: «Не мандрували ви по світу, по закордонах. Вам було ніколи…».

    Мандрували ми з батьком по Сибіру, по великій Україні. Часто згадував: «Я, діти, двадцять чотири рази під час літніх учительських канікул був не на морі, а заробляв на будівельних майданчиках СРСР для того, щоб ви більш-менш пристойно жили».

     Про таких, як він, кажуть: «Що очі бачать, те руки зроблять». Батько був мулярем, штукатуром, електриком, зварювальником, слюсарем, пічником… Жодної роботи не цурався і нас з братами потроху всього навчав. А батькова школа − велика школа.

     Був прекрасним оратором, мав чудову пам’ять. Я дивувався, як у свої понад дев’яносто він пам’ятав стільки імен, прізвищ, дат, населених пунктів, подій.       

     Мав те, що І.Драч називав «причетністю планетарною». Воював із нечесними чиновниками, боровся з несправедливістю, був своєрідним народним адвокатом, бо до нього приходило по допомогу, за порадою дуже багато народу.

     Знаєте, батько навіть головою сільради був. Цілих півроку! Коли несправедливо поділили між селами якісь наряди, він прийшов до голови райвиконкому – і кинув печать. Не на стіл кинув…

       Із понад півтораста добровольців у Другій світовій останні 3-4 роки до пам’ятника полеглим односельчанам приходив уже лише він один, бо всі його побратими відійшли за межу.

    «Няню,− питав я його,− вам уже за 90. Як ви дивитесь на те неминуче?..»

«Знаєш, сину, хотілося б ще тут трохи побути…».

     Всевишній забрав няня, коли йому минуло 93. Він відійшов у засвіти, маючи світлу пам’ять, чистий розум, а головне – чисту совість.

     І на цій землі утворилася велика порожнеча, яку ніколи ніким не заповнити. Але залишились і незабутні батькові уроки. 

     І то неправда, що він був живим свідком історії. Він був її творцем. Бо саме вони, прості смертні трударі землі, і є справжніми творцями і істинними вчителями.

Син Василь